У Вроцлаві сніг ніколи не тримається довго, проте цього разу вдарив такий сильний мороз, що не лише затримав сніг, а й скував на декілька годин Одру.
Наступного дня, на прогулянці з панною Анною, Ерна спостерігала, як на мості Werderbrücke (міст Поморський) запалювали гасові ліхтарі. Незважаючи на те, що вже смеркало, під мостом було багато санкарів і ковзанярів, які натовпом вийшли на вкриту льодом річку.
– Ходімо вже, панночко – підганяла Ерну вчителька, але Ерна неначе не чула. Вона сперлась на перила і дивилась вниз на задоволених галасливих людей, або людей, які щось вигукували. На ковзанах, обмотані довгими шаликами, штовхали сани, тримаючись ззаду за поруччя. На них пищали жінки окутані в хустки і хутро. Коли хтось перевертався, всі заходились гучним сміхом. Вчителька з жалем подумала, що Ерна, певне, заздрить тим людям, які радіють від руху, проте помилялася. Ерна не любила фізичних навантажень, галасу і гучних розваг. Вона спостерігала із зацікавленням, бо розуміла, що ці люди бавляться на льоду, на бутафорній землі, яка утворилась протягом кількох годин зі звичайної, річкової води. Знизу, хоч і непомітна, була холодна течія ріки. Людські постаті, яких вона бачила з мосту, видавались їй беззахисними і вразливими. Ерна мала незрозуміле відчуття, що незабаром щось станеться. Не знала лише коли; чекала.
Ольга Токарчук
