Poezji takiej jak wiersze Krystyny Potapenko prawie nikt już dzisiaj w Polsce nie pisze. A przecież autorka Filozofii słońca jest poetką współczesną i młodą. I – choć jej językiem jest ukraiński – na ogół tworzy właśnie w Polsce.
Przyczyną jej staromodnej odrębności wydaje się problematyka, na której jest skupiona. Tak często wypierane, zapominane, spychane, zakopywane gdzieś „ja”. Ja kochające i kochane, ja odkrywające smutek i radość, pozwalające się zaskakiwać przez uczucia i coraz to nową ich perspektywę.
U większości współczesnych poetów w Polsce „ja” – ten boski element, który stanowi o samym istnieniu liryki – jest elementem w grze intelektu, w drodze do jakichś dalszych celów. W twórczości Krystyny Potapenko jest źródłem i celem. Ja, które cieszy się wiosną, więc śpiewa o swojej wiosennej radości. Ja, które kocha, więc rozmawia ze swoją miłością, językiem zachwytu, rozstania, trzeźwego oddalenia. Ja, które wpatruje się w swoją kobiecość, we wrażliwość. W to, co z nim – z nią – robi świat. Aura, zmienność pór roku, spotkanie z człowiekiem. „Ja”, które chce rozmawiać z innymi o tym, co czuje i myśli, jak gdyby chciało się upewnić, że będąc jedyne, jest też we wspólnocie kochających, czujących, zaskoczonych urodą stworzenia.
Nutą niespotykaną w poezji pisanej pomiędzy Bugiem a Odrą jest skłonność tej poetki do pieśni. Ktoś, kto nawet z trudem konfrontuje zapis oryginałów z przekładem, dostrzega, że canzoniere Krystyny Potapenko ma dynamikę śpiewu, choć nie jest zbiorem utworów do śpiewania. Ze śpiewu się wyrywa, jak każdy nadmiar wyrywa się z gorsetu autoanalizy, opanowania, chłodu jako kategorii estetycznej i postulatu. Mówiąc najprościej – życiowa euforia poetki eksploduje na naszych oczach jak wrześniowe łupiny kasztanów.
Filozofia słońca to nic innego jak zgoda na świat w chwilach nieobojętnych. To akt poddania się naturze i wszystkiemu, co niesie. W zachwycie i niewygodzie, w radości i w przemijaniu życiowej euforii.
Jarosław Mikołajewski
***
Поезії, такої як вірші Христини Потапенко, зараз у Польщі уже майже ніхто не пише, хоча й авторка Філософії сонця – це сучасна та молода поетка. Хоча її мовою є українська, загалом творить вона у Польщі.
Причиною її старомодної винятковості є проблеми на яких зосереджена її увага. Так часто витіснене, забуте, зіштовхнуте, закопане десь «я». «Я», що кохає і яке кохають, «я», що відкриває смуток та радість, «я», що дозволяє захоплювати себе зненацька почуттями та щораз новим їх відображенням.
У більшості сучасних поетів Польщі «я» – цей божественний елемент, який і є сенсом лірики – є елементом інтелектуальної гри, дорогою до майбутніх цілей. У творчості Христини Потапенко цей елемент є джерелом та ціллю. «Я», що радіє весні і співає про свою весняну радість. «Я», що кохає та розмовляє зі своїм коханням мовою захоплення, розлуки, тверезого віддалення. «Я», яке вдивляється у свою жіночність, у вразливість, в те, що з ним – з нею – робить світ. Аура, змінність пір роки, зустріч з людиною. «Я», що бажає розмовляти з іншими про те, що думає та відчуває, ніби у прагненні впевнитись, що навіть будучи одним, знаходиться у спільноті тих, що кохають, відчувають та захоплених красою створення.
Нотою унікальною у поезії написаній між Бугом та Одрою є схильність поетки до пісні. Хтось, хто навіть з важкістю розділяє оригінали з перекладом побачить, що canzoniere Христини Потапенко має динаміку співу, хоч не є збіркою творів для співання. Зі співу виривається, як кожен надмір виривається з корсету самоаналізу, опанування, холоду як естетичної категорії та постулату. Говорячи просто – життєва ейфорія поетки розривається на наших очах як вересневі панцирі каштанів.
Філософія сонця це ніщо інше як погодження зі світом у хвилинах небайдужості. Це акт присвячення себе природі та всьому, що існує. У захваті та незручності, у радості та змінності життєвої ейфорії.
Ярослав Міколаєвскі
