Поезії, такої як вірші Христини Потапенко, зараз у Польщі уже майже ніхто не пише, хоча й авторка Філософії сонця – це сучасна та молода поетка. Хоча її мовою є українська, загалом творить вона у Польщі.
Причиною її старомодної винятковості є проблеми на яких зосереджена її увага. Так часто витіснене, забуте, зіштовхнуте, закопане десь «я». «Я», що кохає і яке кохають, «я», що відкриває смуток та радість, «я», що дозволяє захоплювати себе зненацька почуттями та щораз новим їх відображенням.
У більшості сучасних поетів Польщі «я» – цей божественний елемент, який і є сенсом лірики – є елементом інтелектуальної гри, дорогою до майбутніх цілей. У творчості Христини Потапенко цей елемент є джерелом та ціллю. «Я», що радіє весні і співає про свою весняну радість. «Я», що кохає та розмовляє зі своїм коханням мовою захоплення, розлуки, тверезого віддалення. «Я», яке вдивляється у свою жіночність, у вразливість, в те, що з ним – з нею – робить світ. Аура, змінність пір роки, зустріч з людиною. «Я», що бажає розмовляти з іншими про те, що думає та відчуває, ніби у прагненні впевнитись, що навіть будучи одним, знаходиться у спільноті тих, що кохають, відчувають та захоплених красою створення.
Нотою унікальною у поезії написаній між Бугом та Одрою є схильність поетки до пісні. Хтось, хто навіть з важкістю розділяє оригінали з перекладом побачить, що canzoniere Христини Потапенко має динаміку співу, хоч не є збіркою творів для співання. Зі співу виривається, як кожен надмір виривається з корсету самоаналізу, опанування, холоду як естетичної категорії та постулату. Говорячи просто – життєва ейфорія поетки розривається на наших очах як вересневі панцирі каштанів.
Філософія сонця це ніщо інше як погодження зі світом у хвилинах небайдужості. Це акт присвячення себе природі та всьому, що існує. У захваті та незручності, у радості та змінності життєвої ейфорії.
Ярослав Міколаєвскі
