Вокзал Вестбанхоф був переповнений людьми. Ліза ніколи не бачила його таким людним. Сотні родин товклися в розпачі, намагаючись запхати до єдиного потяга речі усіх форм та розмірів. (…)
Коли натовп став зовсім непрохідним, уся родина Юра зупинилася для неминучого прощання. (…) Малка обвела поглядом людей навколо і міцно обійняла доньку.
– Ти маєш мені дещо пообіцяти. Пообіцяй мені… що не розлучишся з музикою. Будь ласка, пообіцяй мені це.
– Але як? – Ліза схлипнула. – Як я без тебе впораюся?
Вона випустила з рук свою маленьку валізу і притиснулася до матері.
– Впораєшся. Mусиш. Згадай, чого я тебе вчила, а музика тобі допоможе. Нехай вона буде твоїм найкращим другом, Лізет. І знай, що я люблю тебе.
Відень, 1938 рік. Чотирнадцятирічна Ліза Юра, юна піаністка, закохана в класичну музику, з жахом споглядає, як змінюється її рідне місто: нацистські патрулі на вулицях, переслідування євреїв, заворушення. Після Кришталевої ночі батьки вирішують відправити Лізу в безпечніше місце. Евакуаційні поїзди для єврейських дітей (так звані „кіндертранспорти”) вирушають зі столиці Австрії до Нідерландів та Англії. За кілька місяців до початку війни Ліза прибуває до Лондона і разом з іншими біженцями-підлітками потрапляє до школи-інтернату на Віллесден-лейн, 243, яка фактично стає її другою домівкою. Вона знайомиться з Джиною, Аароном, Гюнтером, Полом і Джонні. Разом вони створюють Комітет знищення всього зла, таємним позивним якого стали перші акорди фортепіанного концерту Едварда Гріга. Ліза дорослішає, переживає свою першу закоханість та зустрічає людей, завдяки яким вдається втілити в життя мрію стати концертною піаністкою. В найскладніші часи розлуки з рідними вона не забуває прощальних слів своєї матері.
